Чому українські митці продовжують виходити на сцену: «Це моя власна форма опору»

КИЇВ — У неділю я пішов до опери — українці кажуть мені, що це один із найкращих способів відволіктися від похмурих думок через майже безперервні ракетні атаки під похмурим листопадовим небом.

Але культура тут — це не лише розваги. І українські митці роблять набагато більше, ніж виступають.

Натомість ідеться про те, щоб триматися за мову, музику, танець і поезію.

Одне слово, за все те, що робить Україну Україною, — перед обличчям геноцидального Владіміра Путіна, який понад усе прагне стерти реальну відмінність між Москвою та Києвом.

«До війни я танцювала, бо це робило мене щасливою, — сказала мені одна танцівниця. — Тепер я роблю це, бо що ще я можу робити?»

«Це моя власна форма опору».

Це поширена тема, яку я бачу за багато років роботи журналістом в Україні. Поки Путін продовжує свою очевидну кампанію зі стирання української ідентичності, митці тут знаходять нові причини виступати.

Ідеться про збереження їхньої спадщини. Ідеться про підтримання української гідності. Ідеться про допомогу їхній спільноті впоратися з жахами війни.

«Ми українці, — сказала мені мешканка Києва Катерина Рапута. — Це наш дім. Ми не залишимо його, і він не може залишити нас».

Є й інша перевага: театрали кажуть, що мистецтво допомагає їм відволіктися від стресу життя в зоні бойових дій.

У неділю нам пощастило: була лише «жовта» повітряна тривога — до таких тривог не ставляться так серйозно, як до ризику «червоних» тривог, що дозволяє закладам працювати у звичайному режимі, навіть якщо в регіоні пролітає один-два дрони.

Був час, коли тут ледве можна було додивитися виставу через повітряні тривоги та відповідальність театру за те, щоб доправити глядачів до укриття.

Це завдавало шкоди продажу квитків і руйнувало саму магію відволікання, заради якої люди приходили до театру.

Перехід до системи оповіщення з кольоровим кодуванням дає змогу продовжувати такі вистави, як та, яку я бачив у неділю, — якщо тільки не оголошено «червону» тривогу.

Я не був цілком упевнений у деталях сюжету опери, яку побачив у неділю (українці, які намагалися перекладати для мене з італійської на англійську під час антракту, — це був ще той досвід!), але можу сказати, що сама її краса зворушила мене до сліз.

Коли вже після вистави я прочитав про оперу — «Травіату», — вона стала таким нагадуванням про те, що є найважливішим у житті: про любов. І ніде ця концепція не стає очевиднішою, ніж у країні, що воює.

І так само, як в одній із її перших арій, «Sempre libera» — або «Завжди вільна», — українці тут так глибоко цінують свою свободу від російського гноблення. Свободу, яку може принести лише справжня демократія і за яку точилася запекла боротьба під час розпаду Радянського Союзу.

«Вільна й безтурботна, я граюся

Від радості до радості,

Пливучи поверхнею

життєвого шляху, як мені заманеться.

Коли народжується день

Або коли день згасає,

Я щасливо звертаюся до нових утіх,

Що підносять мій дух».

У неділю, у країні, що воює, ми могли залишатися на своїх місцях і слухати, як Віолетта співає про свободу.