«Втекти або голодувати»: український батько згадує, як син економив крихти цукерок перед евакуацією з Олешок
Напередодні п’ятничної евакуаційної місії в Олешках батько розповідає про відчайдушний вибір, який він зробив минулого місяця: голодувати вдома чи ризикнути загинути в дорозі.
КИЇВ — Лише місяць тому 55-річний Валерій опинився перед неможливим вибором: ризикнути життям своєї родини на замінованому маршруті з Олешків, Україна, — чи померти від голоду.
Чоловік і батько, чиє прізвище The Correspondent не називає з міркувань безпеки, чекав на домовленість про евакуацію, розтягуючи запаси консервованих овочів, риби, м’яса та круп.
Але зрештою у його родини залишилося їжі приблизно на місяць — і майже не лишилося впевненості, що хтось прийде їх рятувати.
Поки дехто був змушений їсти траву, він згадував, як його син розрізав маленьку залишену цукерку на три частини, щоб смакувати її протягом трьох днів — просто щоб трохи довше пам’ятати смак чогось їстівного.
«Тож єдиний шанс — просто вибратися. Ось і все. Або просто загинути там», — сказав він The Correspondent.
Але втеча мала бути небезпечною: він, його дружина та 13-річний син мали пройти через поле смерті, де, за його словами, новобранці російської армії використовували цивільних як мішені для стрільби.
«Коли люди намагалися вийти до вас або просто піти, а потім гинули й залишалися там, на дорозі, — сказав він, — тоді ви справді починаєте ставити собі запитання й розуміти, чи є взагалі сенс звідти вибиратися».
Він не міг знати, що невдовзі перша леді Меланія Трамп домовиться про припинення вогню та гуманітарну евакуацію, яка має розпочатися в п’ятницю.
Валерій та його родина втекли у вересні, залишивши південне українське місто, де він виріс, де виросла його мати і де виховували його сина.
Позаду вони залишили громаду, мешканці якої готували їжу на відкритому вогні, їли траву, не могли заряджати електронні пристрої та чекали на допомогу, яка так і не прибула.
«Газу немає вже понад рік. Електрики немає три роки. Води також немає три роки», — сказав він.
«Я хочу, щоб увесь світ справді зрозумів: навіть тут, у XXI столітті, невинних людей можна повернути в кам’яну добу», — додав Валерій.
Переломним моментом для його родини стали слова встановленого Росією керівника Херсонської області Володимира Сальдо про те, що мешканці мають комунальні послуги, свіжі продукти та регулярні поставки ліків.
Для Валерія ці запевнення описували місто, якого він більше не впізнавав. Якщо влада не визнавала позбавлень, він майже не бачив підстав вірити, що вона намагатиметься це виправити.
«Люди вмирають, бо мерзнуть у власних домівках, там абсолютно нічого не залишилося, — сказав він. — Ми бачимо, як людей змушують їсти траву і, що ще більш шокує, годувати цією самою травою власних домашніх тварин».
Він також згадував, як бачив, що на вулицях собаки гризли тіла російських військових, покинутих їхніми побратимами.
«Росіяни не поважають життя», — сказав він.
Олешки, розташовані на південь від Херсона, перебувають у центрі конфлікту, оскільки росіяни намагаються зберегти контроль над українським містом, яке вони окупують із 2022 року.
У Білому домі заявили, що майбутня місія передбачатиме відвідування будинків мешканців, доставку гуманітарних вантажів і перевезення людей до обраного ними місця призначення. Але Валерій засумнівався, чи буде дотримано обіцяного безпечного проходу, нагадавши про попередні так звані «зелені коридори» для цивільних, які Москва натомість атакувала.
Для нього перевіркою є те, чи отримають люди реальну допомогу.
«Нині люди зовсім перестали вірити одним лише словам», — сказав він.
Деякі мешканці вирішать залишитися, бо це їхній дім, сказав Валерій. Вони чекають на повернення України.
Інші мають менше вибору. Вони літні, хронічно хворі або не можуть легко пересуватися. Дехто втратив документи під час повені й не може виїхати, сказав він.
«Вони непохитно чекають на повернення України, — сказав він, — бо їхні серця міцно вкорінені там, де вони є».
Його власні спогади — про звичайне місто з населенням 38 000 людей: люди працювали, діти ходили до школи й дитячого садка, родини їздили у відпустки.
У цій свободі не було нічого особливо примітного — аж поки вона не зникла.
Тепер Валерій побоюється, що угода про евакуацію може переконати президента Трампа в тому, що російський диктатор Володимир Путін є «розсудливим», і спонукати його чинити більший тиск на Україну.
Він також побоюється, що Росія може використати паузу, щоб поповнити запаси боєприпасів або перетворити операцію на пропаганду. Очікується, що в організованому Москвою прес-турі візьмуть участь російські ЗМІ, тоді як Newsmax є єдиним американським новинним виданням, якому дозволено бути присутнім.
Станом на середу мешканці все ще не мали чітких інструкцій щодо того, де збиратися і коли вони зможуть виїхати.
Підтримувати зв’язок із людьми всередині важко. Доступ до інтернету обмежений, а повідомлення можуть залишатися без відповіді, доки комусь не вдасться під’єднатися.
«Я писав їм, але ще не отримав відповіді», — сказав він.
Дві тижні тому родина Валерія переїхала в невелику квартиру в громаді для біженців неподалік від столиці України, яка ще приблизно шість тижнів тому, ймовірно, була найбезпечнішим місцем у країні.
Відтоді росіяни почали майже безперервно обстрілювати місто балістичними ракетами та безпілотниками.
У їхньому новому домі є лише те, що вони змогли винести під час небезпечної дороги з Олешків. Єдина прикраса в помешканні — український прапор.
Тепер залишається лише чекати — і молитися, щоб п’ятнична рятувальна місія врятувала його друзів і близьких, які досі залишаються в пастці в його рідному місті, оточеному російськими військами.
«Ми й сьогодні не втрачаємо надії, що Олешки також незабаром буде звільнено», — сказав він.
Репортажі коштом читачів. Підпишіться, щоб депеші виходили й далі.
Стати підписником Або приєднайтеся до безкоштовної розсилки →