Україну не можна змусити капітулювати бомбардуваннями

КИЇВ — Уже по опівночі, і я знову намагався зателефонувати президенту Трампу. Він не відповів.

Якби відповів, я планував запитати, чи намагається він залякати Україну, щоб змусити її капітулювати.

Київ знову не отримав жодного попередження, перш ніж серія балістичних ракет обрушилася на столицю. Я нарахував приблизно від восьми до десяти потужних вибухів.

Мої українські джерела підтвердили, що не отримували від американської розвідки жодного попередження про запуск Росією балістичних ракет у напрямку Києва. Це сталося щонайменше втретє або вчетверте за останній тиждень.

Американці, як повідомляється, послалися на «проблему з погодою», яка не дала США змоги завчасно попередити Україну, розповіло мені джерело в Києві.

Але це не вперше. За словами моїх джерел, таке неодноразово траплялося протягом останнього тижня, причому пояснення щоразу були різними.

Я запитав Пентагон, чи приховували США розвідувальне попередження про атаку. Черговий офіцер відповів за кілька хвилин, що «відсилає до коментарів президента, де той сказав, що паузи в обміні розвідданими не було». Пентагон не повідомив, чи отримувала Україна попередження. Білий дім до моменту публікації не відповів.

Попри це, українські посадовці підозрюють, що Вашингтон може використовувати перебої в обміні розвідувальною інформацією, щоб дати Києву зрозуміти, наскільки все може погіршитися без американської допомоги.

Наразі Трамп хоче, щоб Україна припинила завдавати ударів по російських нафтопереробних заводах — одному з небагатьох способів, за допомогою яких Києву вдалося донести економічні наслідки московської війни до самої Росії.

Ці удари посилили тиск на спроможність Росії переробляти паливо, порушили постачання та поставили під загрозу важливе джерело доходів Кремля.

А тепер, коли Вашингтон вживає заходів для послаблення обмежень на продаж російського дизельного пального, українців просять припинити бити по самій інфраструктурі, яка допомагає фінансувати війну проти них.

Це гірка пігулка для країни, де людей досі вбивають, коли вони сплять у своїх ліжках.

В аспірантурі я вивчав питання оборони та стратегічні дослідження. Протягом усієї воєнної історії знову й знову повторювався один урок: неможливо просто бомбардуваннями змусити населення капітулювати.

Це не спрацювало щодо нацистської Німеччини під час Бліцу, коли німецькі бомбардувальники нищили британські міста, сподіваючись зламати моральний дух цивільного населення. Це не спрацювало й для американців у В’єтнамі, попри роки руйнівних бомбардувань.

Ба більше, бомбардування цивільного населення часто давало протилежний ефект: зміцнювало його рішучість, а не знищувало її.

Я бачу цю рішучість тут.

Щоразу, коли я повертаюся в Україну, я зустрічаю виснажених людей. Вони втомилися від сирен повітряної тривоги, безсонних ночей, похоронів і постійної невпевненості в тому, чи стоятимуть їхні будинки вранці.

Вони втомилися бачити, як їхні діти дорослішають у бомбосховищах.

Вони втомилися думати, чи влучить наступна ракета в їхній багатоквартирний будинок, місце роботи або кафе, де вони вчора пили каву.

Але виснаження — це не капітуляція.

Люди тут просто хочуть жити.

Вони хочуть ходити на роботу, виховувати свої сім’ї, спати всю ніч і будувати плани на майбутнє, яке не обертається навколо наступної російської атаки.

Вони хочуть того самого звичайного життя, яке американці сприймають як належне.

І вони не розуміють, чому їхнє виживання має бути розмінною монетою на переговорах із країною, яка намагається їх убити.

Є важлива різниця між тиском на обидві сторони задля переговорів про мир і тиском на країну, яку захоплюють, щоб вона прийняла будь-які умови, висунуті загарбником.

Перше — це дипломатія. Друге ризикує винагородити агресію.

Трамп неодноразово заявляв, що хоче зупинити вбивства. Українці поділяють цю мету — можливо, відчайдушніше за будь-кого.

Але якщо Вашингтон приховує попередження, щоб зробити Київ більш готовим до переговорів, це був би надзвичайний спосіб досягати миру — такий, що ставить цивільних під удар, аби отримати важелі впливу на їхній уряд.

А якщо це не так, адміністрація має пояснити, чому ці попередження так часто не надходять.

Сьогодні вночі я слухав, як вибухи прокочувалися Києвом, і думав, скільки людей встигли дістатися укриттів.

Скільки батьків устигли схопити своїх дітей? Скільки літніх мешканців змогли спуститися вниз? Скільки людей просто залишилися в ліжку, бо часу на щось інше не було?

Ось якою є ціна розвідувального попередження, яке так і не надходить.

Я не знаю, чи відповів би Трамп на моє запитання, якби взяв слухавку.

Але я знаю, що запитав би його.

Пане президенте, ви намагаєтеся припинити цю війну — чи намагаєтеся зробити Україну настільки наляканою, щоб вона більше не могла воювати?