Нейт Венс: дизельна угода Трампа — це гра в наперстки

Це перша гостьова авторська стаття The Correspondent.

Нейт Венс — ветеран Корпусу морської піхоти США у відставці та двоюрідний брат віцепрезидента Джей Ді Венса. Він майже три роки провів в Україні як доброволець-бойовик, а раніше працював у нафтовій галузі. Наразі він працює в Києві у Фонді Р. Т. Везермана.

Росія місяцями обмежувала експорт дизельного пального, звинувачуючи українські удари безпілотниками в пошкодженні її нафтопереробних заводів і створенні дефіциту пального на внутрішньому ринку.

А потім президент Дональд Трамп зателефонував Владіміру Путіну — і раптом Москва виявила готовність постачати мільйони тонн дизельного пального решті світу.

Оце так поворот.

Ще 30 вересня Росія продовжила обмеження на експорт дизельного пального до кінця жовтня. Через дев’ять днів Трамп оголосив про домовленість щодо постачання Росією понад 4,8 мільйона тонн дизельного пального на американський і світовий ринки, а Міністерство фінансів США видало тимчасову ліцензію, яка дозволяє операції з російським пальним.

Після цього Москва оголосила, що почне скасовувати обмеження на експорт достроково.

То що змінилося?

Або в Росії більше дизельного пального, ніж можна було припустити з огляду на її попередні обмеження, або Москва обіцяє пальне, яке їй доведеться десь знайти. Якщо правильне перше припущення, постає питання, чи навмисно Росія стримувала постачання, поки решта світу платила вищі ціни. І якщо це так, Кремль тепер отримує винагороду у вигляді холодної, твердої готівки.

Якщо ж правильне друге припущення, звідки візьметься дизельне пальне? Чи не передбачає це короткої подорожі через Каспійське море?

Ознаки того, що ця угода більше пов’язана з Іраном, ніж із Росією, заслуговують на окрему статтю. Лунає чимало теорій, покликаних пояснити «логіку» цієї угоди. Усі вони спекулятивні.

Кілька речей залишаються незмінними. Фундаментальні обставини не змінилися: росіяни не є чесними посередниками, а фінансове збагачення жорстоких автократів і релігійних фанатиків, які присягнулися вас убити, більше нагадує політичний відчай, ніж обґрунтовану економічну теорію.

У цьому й полягає найбільш дратівливий аспект «дизельної угоди» Трампа з Росією. Це гра в наперстки, економічна спритність рук, і жоден інтелектуально чесний гравець не має купуватися на цей трюк. Купівля російського дизельного пального не змінює фундаментальної проблеми: світових запасів нафтопродуктів недостатньо для задоволення світового попиту.

Президент Дональд Трамп має рацію в одному важливому питанні дискусії про ціни на бензин і дизельне пальне: потужності з переробки мають значення.

Він не цілком правий щодо причин нинішніх цін, але не мають рації й ті, хто вважає ціну сирої нафти надійним показником того, скільки американці платять на автозаправках.

Ці два показники пов’язані, але це не взаємозамінні товари. Між барелем сирої нафти та галоном бензину чи дизельного пального лежить величезна промислова система — і дедалі більше саме в ній полягає наша вразливість.

Сира нафта — це саме те, чим вона є: грубий, неочищений, необроблений матеріал. Бензин і дизельне пальне — готові продукти. Щоб перетворити одне на інше, потрібні нафтопереробні заводи, транспортні мережі, сховища, трубопроводи й термінали — і всі вони мають обмежені потужності.

Коли ці потужності обмежені, ціна готового пального може різко зрости, навіть якщо зміни ціни сирої нафти не повністю пояснюють те, з чим стикаються споживачі.

Помилка полягає в припущенні, що, оскільки бензин починається із сирої нафти, обидва ринки рухаються синхронно. Це не так.

Надане фото, Нейт Венс

Отже, важливіше питання полягає не просто в тому, чи є нинішні ціни на пальне наслідком війни в Україні, конфлікту з Іраном або перебоїв у роботі нафтопереробних заводів. Питання в тому, чому перебої в інших частинах світу так швидко стають нашою проблемою.

Відповідь полягає в тому, що Захід роками скорочував резервність своєї системи нафтопереробки, одночасно відмовляючись від пального, яке ця система виробляє. Ми прагнули ефективності та енергетичного переходу, дозволяючи запасу міцності скорочуватися.

Тепер, коли глобальна енергетична система проходить випробування війною та перебоями, ми виявляємо, що те, що здавалося надлишковими потужностями з переробки, насправді було формою стратегічного страхування.

Справедливості заради, закриття нафтопереробних заводів має законні підстави. Старе або неефективне підприємство може бути надзвичайно дорогим в експлуатації, особливо коли попит на пальне знижується, екологічні вимоги посилюються, а новіші підприємства можуть виробляти ті самі продукти дешевше. Жодна серйозна енергетична політика не повинна вимагати від компаній безстроково підтримувати роботу кожного нафтопереробного заводу лише тому, що він існує.

Але не кожна барель «надлишкових» потужностей є економічно зайвою. Частина потужностей — промисловий еквівалент запасного колеса: непотрібна, доки щось не зламається, і надзвичайно цінна, коли це станеться.

Підтримання розумного надлишку дає змогу підприємствам проходити планове технічне обслуговування, поглинати наслідки неочікуваних зупинок і компенсувати перебої в інших місцях, не змушуючи весь ринок конкурувати за раптово дефіцитні запаси готового пального.

Тож питання полягає не в тому, чи слід зберігати кожен нафтопереробний завод, а в тому, чи дозволили ми прагненню до «ефективності» усунути резервність, необхідну для національної стійкості.

Ця відмінність нині проходить випробування. Глобальна енергетична система зазнає ударів із кількох напрямків. Війна в Україні порушила роботу російської енергетичної інфраструктури та нафтопереробних потужностей. Конфлікт за участю Ірану створив величезний тиск на глобальні енергетичні потоки, особливо через Ормузьку протоку.

Зупинки нафтопереробних заводів і скорочення потужностей у США та Європі додають ще один фактор обмеження.

Ці події мають значення. Але вони не є всією історією.

Управління енергетичної інформації розмежовує вартість сирої нафти та витрати, пов’язані з її переробкою, дистрибуцією і роздрібною торгівлею. Маржа нафтопереробних заводів може різко зростати, коли запаси готових нафтопродуктів стають обмеженими.

Інакше кажучи, барель сирої нафти може бути доступним на світовому ринку, тоді як бензин або дизельне пальне, вироблені з цієї нафти, є порівняно дефіцитними.

Саме тому поширена політична звичка вказувати на ціну сирої нафти й запитувати, чому ціни на бензин не впали пропорційно, вводить в оману. Саме тому також неповно пояснювати кожне зростання цін на пальне діями одного іноземного противника.

Важливіше питання полягає в тому, чому наша система має так мало простору для збоїв.

США увійшли в 2026 рік із приблизно 18,2 млн барелів на добу діючих потужностей з переробки нафти — це на понад 250 000 барелів на добу менше, ніж попереднього року. Європа переживає ще триваліший спад потужностей з переробки.

Закриття деяких із цих підприємств було економічно раціональним і неминучим. Ринки змінюються. Потужності старіють. Попит змінюється. Екологічні стандарти розвиваються. Капітал природним чином переміщується до конкурентоспроможніших активів.

Але національну енергетичну систему не можна оцінювати винятково крізь призму балансу окремої компанії.

Економічна ефективність і стратегічна стійкість — це не одне й те саме.

Нафтопереробний завод, що працює не на максимальній потужності, за нормальних умов може здаватися неефективним; завод, здатний виробляти пальне, але тимчасово не працює, може здаватися марнотратством.

Наявність кількох джерел постачання може виглядати надмірною, коли світові ринки працюють безперебійно, — аж доки це не зміниться.

Надмірність коштує дорого, оскільки її цінність проявляється переважно під час кризи. Резервний нафтопереробний завод, трубопровід або сховище можуть роками використовуватися не на повну потужність. Але ця уявна неефективність може стати саме тим, що дозволить країні пережити землетрус, ураган, механічну несправність, кібератаку, війну чи ембарго без катастрофічної втрати постачання.

Ми розуміємо цей принцип майже в усіх інших критично важливих системах. Лікарні підтримують резерв потужностей для різкого збільшення навантаження, армії утримують резервні сили, а електромережі мають генерувальні потужності, що перевищують середній попит.

Підприємства загалом тримають запаси, оскільки логістика «точно вчасно» дає збій, коли зупиняється транспорт.

До енергетики слід застосовувати такий самий підхід.

Однак Захід дедалі частіше формував енергетичну політику так, ніби ефективність і перехід на нові джерела енергії можуть замінити стійкість, хоча це не так.

Фундаментальна помилка полягала в тому, що енергетичний перехід розглядали як послідовність дій: спочатку відмовитися від викопного палива, а потім побудувати систему на його заміну.

Енергетичні системи не дають такої розкоші.

Перехід — це не вимикач. Це процес, що триває десятиліттями й охоплює виробництво електроенергії, її передачу, зберігання, транспорт, промислове виробництво та мільйони окремих споживачів. Систему-заміну потрібно будувати доти, доки наявна система зберігає спроможність нести навантаження.

Це не означає, що інфраструктуру викопного палива слід зберігати назавжди. Це не означає відмову від скорочення викидів чи технологічного розвитку. Це означає визнання простого інженерного принципу: не слід демонтувати критично важливі потужності швидше, ніж можна замінити функцію, яку вони виконують.

Що важливіше, система-замінник має володіти власною надмірністю. Ми не можемо просто поміняти одну залежність на іншу й назвати це енергетичною незалежністю.

Це особливо важливо, оскільки нафта — не просто транспортне паливо. Вона й надалі глибоко вбудована в сільське господарство, виробництво, авіацію, судноплавство, будівництво, гірничодобувну промисловість і виготовлення незліченної кількості товарів.

Тому наслідки дефіциту виходять далеко за межі того, що відображається на ціннику на автозаправній станції.

Енергетична безпека — це національна безпека. Країна, яка не може надійно переміщувати свої війська, збирати врожай, перевозити продовольство чи забезпечувати роботу своєї промислової бази під час тривалого перебою з постачанням пального, має стратегічну вразливість, хоч би наскільки вражаючими не виглядали її економічні показники.

Саме цю вразливість і використовують противники.

Фото надане, Нейт Венс

Отже, урок нинішньої кризи полягає не в тому, що Захід має відмовитися від енергетичного переходу. І не в тому, що кожен нафтопереробний завод, закритий протягом останнього десятиліття, мав залишатися відкритим.

Урок полягає в тому, що ми не надали стійкості достатньої цінності.

Ми оптимізували. Ми спрощували. Ми позбувалися потужностей, які за нормальних умов здавалися непотрібними. А потім світ перестав поводитися нормально.

Війна в Україні не створила нашу вразливість. Вона її виявила.

Конфлікт за участю Ірану не створив нашу вразливість. Він її виявив.

Ні Україну, ні Іран, ні Росію, ні Каліфорнію, ні будь-яку політичну партію не можна одноосібно звинуватити у вразливості, що накопичувалася десятиліттями. Але під час виборчих кампаній це важко визнати.

Виборцям набагато легше сказати, що проблему спричинив хтось інший. Важче пояснити, що сучасні енергетичні системи надзвичайно складні, що готове пальне — це не сира нафта, що переробні потужності неможливо створити за одну ніч і що стійкість коштує грошей саме тому, що вимагає підтримувати спроможності, які завтра можуть не знадобитися.

Саме цю розмову ми й маємо вести. Метою має бути не найдешевша енергетична система за ідеальних умов. Метою має бути найстійкіша енергетична система, яку ми можемо собі розумно дозволити, переходячи водночас до технологій майбутнього.

Це означає збереження достатніх потужностей з переробки нафти, щоб упоратися з передбачуваними перебоями. Це означає підтримання стратегічних запасів. Це означає диверсифікацію маршрутів постачання. Це означає прискорення розвитку атомної енергетики, відновлюваних джерел енергії, систем накопичення, електромереж та інших технологій, здатних зменшити залежність від нафти.

І це означає відмову від демонтажу наявних спроможностей лише тому, що ми припускаємо: їхні замінники з’являться за графіком.

Ми маємо здійснювати перехід, але не повинні плутати пункт призначення зі шляхом до нього.

Стійке суспільство не усуває кожен дублюючий елемент лише тому, що на електронній таблиці така надлишковість має вигляд неефективності. Воно визнає, що деякі форми неефективності насправді є страховкою.

У нас не закінчилася нафта — у нас закінчився запас на помилку.

І ціна, яку ми платимо сьогодні, — це не просто ціна війни в Україні чи конфлікту за участю Ірану. Це також ціна років, протягом яких ми припускали, що світ залишатиметься стабільним достатньо довго, щоб ми встигли замінити систему, яку демонтували.

Це припущення ніколи не було надійною основою національної безпеки.

Настав час будувати енергетичний перехід, який не лише обіцяє кращу систему завтра, а й забезпечує безпеку країни вже сьогодні.